Культура

Культура (від латинського слова cultus – спосіб життя, заняття) – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створені людством на протязі його історії. Всі матеріальні цінності становлять матеріалньу культуру даного народу. На кожному етапі історичного розвитку матеріальна культура відбиває рівень і характер продуктивних сил суспільства. Досягнення в галузі освіти, науки, мистецтва, літератури, релігії та інших галузей духовної діяльності суспільства є його духовною культурою, яка відбиває рівень інтелектуального, морального, етичного, естетичного та емоційного розвитку оркимих національностей. Матеріальною основою культури є спосіб виробництва матеріальних благ а рівень духовної культури визначається рівнем розвитку суспільства і станом матеріального виробництва. Кожному народові чи його етнографічній групі відповідає своя культура успадкована й опанована для створення своєї власної.

Отож, культура лемків – самобутня і їм притаманна. Культурою цілої Лемківщини, тобто господарським життям, побутом, фолкльором, історією лемків і тому подібне, вивчали різні науковці. Лемки – етнографічна група українського народу, які з давна жили по обох схилах Східніх Бескідів, тобто в Карпатах між річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужу, протягом століть, створили своєрідну культуру. Один з перших дослідників історії та етнографії, як рівно ж і культури лемків, був Олексій Торонський (читай статтю П. Лопати “У сторіччя з дня смерті О. Торонського”. Журнал “Лемківщина”, ч. 3, 2001 р.). У 1860-му році у Львівському періодичному виданні “Зоря галицька яко альбум на 1860 рік” була надрукована його праця “Русини-Лемки”. Окремою книжкою появилося видання “Матеріальна культура Лемківщини” у 1941 році в Українському Видавництві в Кракові, накладом 3,000 примірників, яке написав Юліян Тарнович (Бескид). Друге доповнене видання вийшло 1972 року старанням 20-го Відділу імені о. Михайла Вербицького Організації Оборони Лемківщини в Торонто.

Щоб зберегти скарби культури лемків, 1930-го року в Сяноці засновано музей “Лемківщина”, в якому тоді вже було зібрано біля 8,000 експонатів. (читай статтю П. Лопати “Музей “Лемківщина” у Сяноці”, журнал “Лемківщина” ч. 2, 2001 р.). Слід згадати і про працю Івана Вагиливича (1811-1866) під назвою “Лемки – мешканці західних Карпат” з 1841 року, яка тоді не була надрукована, але окремі її розділи помістив на своїх сторінках журнал “Народна творчість та етнографія” (ч.4, 1965 р.).

Матеріальну культуру лемків досліджували і польські етнографи. М. Хілінський у “Науковому двотижнивику” написав статтю: “Siedziby Rusinow wzdluz Karpat”, Краків, 1878 р. С. Удзеля написав розвідку під назвою “Rozsiedlenie sie Lemkow”, Варшава, 1889 р. Дуже цінними матеріалами є О. Кольберґа, зібрані ним у результаті кількаразових експедіцій на Лемківщині. Праці Романа Райнфуса, присвячені матеріальній культурі лемків, мають велике позитивне значення у справі дослідження побуту населення, зокрема, північної частини Лемківщини. Про це свідчать такі його матеріали: “Pasterstwo na Lemkowszczyznie dawniej a dzis”, Краків, 1931, “Obrobka lnu I wyrob plotna na Lemkowszczyznie”, Львів, 1934, “Budownictwo ludowe na zachodniej Lemkowszczyznie”, Львів, 1935, “Lemkowie. Opis etnograficzny”, Краків, 1936, “Lemkowie jako grupa etnograficzna”, Люблин, 1948, “Ze studiow nad kultura Lemkowszczyzny po obu stronach Karpat”, Polska Sztuka Ludowa, 1968, ч.1. та інші.

Питанням народного будівництва, народного промислу обробки каміню і дерева, розпланування та обладнання житла лемків, технікою розмальовок зрубів на східній Лемківщині займалися ще і такі польські науковці: Є. Чайковський, Л. Смочкевич, Є. Кемпа, Є. Фрись-Петрашкова, А. Кісєлєвська, Г. Олшанський та ряд інших. Марія Пржездзєцька (1919-1965) написала наукову працю про творчий доробок родини польських малярів Богданських, які на протязі 19-го століття розмалювали понад 100 церков на Лемківщині в Польщі і в Словачинні. Книжка появилася посмертно 1973 року, у Видавництві ПАН, та насамперед на сторінках Наукового збірника Музею Української Культури у Свіднику, 1965 року, ч.1, який упорядкував та підготував до друку Микола Мушинка.

У 1976 році упобліковано збірник 100 лемківських народних пісень записаних від лемкині Магдалини Байко під назвою “Стелися, барвінку”. 1958 року вийшов перший друком збірник “Народні пісні Пряшівського краю” а другий “Українські народні пісні Східної Словаччини” появився 1963 року. Під назвою “Лемківські співанки” М. Соболевського було надруковано 1967 року, а “Українські народні пісні з Лемківщини” Ореста Гежі появилися друком 1972 року, обидва у Києві. Цікаво додати, що з травня 1958 року, при газеті “Наше Слово”, Варшава, що почала виходити два роки раніше, почав друкуватись щомісячний літературно-науковий додаток “Наша культура”. Лемківщина із своєю самобутьною культурою завжде була в центрі зацікавлення багатьох науковців, а про неї та її мешканців написано сотні книжок та тисячі статтей. Варто згадати такі книжкові видання: “Аннали Світової Федерації Лемків” у 6-тьох номерах (1974-2001); “Лемківщина – земля, люди, історія, культура” (2 томи, 1988); “Лемківщина”, (том 1 – матеріальна культура, том 2 – духовна культура, Львів, 1999-2002). Слід згадати і про книжку “Мистецтво лемківської церкви” Всеволода Кармазина-Каковського (про нього читай статтю П. Лопати надруковану у журналі “Лемківщина” ч. 2, 1998 р.). Це видання появилося в Римі, Італія, 1975 року, на сторінках якого знайдемо 843 чорнобілих фотографій з церков, ікон, іконостасів, дзвіниць, інтер’єрів тощо. Наукове Товариство ім. Шевченка в Канаді посприяло у виданні книжки “Церква в руїні” Олега Іванусіва, що вийшла друком 1987 року, напередодні святкувань тисячуліття прийняття христіянства в Україні. Ціллю цієї публікації було показати стан церков, духовенства і вірних на території Перемиської Епархії. В альбомі находяться світлини з церков, дзвіниць, дерев’яних церковних хрестів, кованих із заліза хрестів, місць, де колись стояли українські церкви, надгробних хрестів, рисунки з різних церков, які не збереглися до нашого часу. Свою увагу вивченню побуту лемків присвятили українські науковці, етнографи: Ірина Добрянська, Антон Будзан, Іван Красовський, Роман Одрехівський, Степан Кищак, Мирослав Сополига, Микола Мушинка, Микола Сивицький, Іван Гвать, Юрій Гошко, Надія Вархол та багато інших.